Я ними живу! Лариса Петрівна Яблоцька

    Вони називають її мама, мама Лора, а старші за неї віком – хресна. Вона знає усі їхні болі,  усі рани тілесні, й поготів, рани, які невидимі, але не менш болючі й нестерпні. Вона знає про них часом більше ніж рідні чи побратими, бо вони їй довіряють. Її велике світле материнське серце наповнене добротою та безмежним прийняттям. Вони – воїни, військові, дорослі чоловіки, часом зовсім юні, але духом незламні, ті, що заглянули в очі смерті, пройшовши свій пекельний шлях війни, відчуваючи її турботу заліковують рани, швидше відновлюються і з новою надією дивляться у світ.

Мама Лора – це медична сестра чергова приймально-діагностичного відділення КНП «Центральна міська лікарня» РМР Лариса Петрівна Яблоцька. Спочатку (у 1990р.) працювала санітаркою в приймальному відділенні, далі закінчила медичне училище(нині академія), опанувала фах медичної сестри і у 1994 році була переведена на відповідну посаду. З тих пір і працює у рідному колективі приймального відділення ось уже 29 років. За цей час мала безліч можливостей перейти працювати у будь-яке інше «спокійніше» відділення, але ж – ні! Приймальне – саме те місце, де відчуває, що найбільш корисна та потрібна, адже там вміння швидко, кваліфіковано розібратись у ситуації, що склалась з пацієнтом безпосередньо впливає на подальше його здоров’я та життя. Хворі у невідкладних станах після ДТП, нещасних випадків, серцевих нападів, інсультів, під час гострих хірургічних станів… Тут потрібна неабияка стресостійкість і сконцентрованість. Завідувачка приймальним відділенням Наталія Михалюк, разом зі старшою медсестрою Лідією Листопад, як ніхто інші знають про це, адже стільки років в одній команді. І вважають, що Лариса Петрівна у своїй стихії, про неї тільки найкращі відгуки як про професіонала та як людину. Вона знає свою роботу досконало, відповідальна та кваліфікована, врівноважена та толерантна. В колективі щирі добрі стосунки, – відкрита та співчутлива, завжди готова прийти на допомогу.

Під час пандемії Covid-19, яка сколихнула усіх і внесла страх захворіти досі невідомою підступною хворобою, Лариса Петрівна залишилась відданою своєму відділенню, яке було перепрофільоване  і приймало пацієнтів з коронавірусною інфекцією, проявляючи звичну витримку на наполегливість.

Із початком повномасштабної війни, коли до лікарні почали поступати перші поранені, вона пішла провідати їх, побачила і відчула, що осторонь залишитись не зможе. Ці військові – роблять усе, аби не пустити ворога до наших домівок, борються за нашу свободу, тримають наші кордони, віддають здоров’я і життя, вони потребують не просто участі, супроводу, вони потребують людського тепла і уваги. Вони стільки зробили для нас! І відчуваючи величезну хвилю материнської всеохоплюючої любові, цей день змінив усе назавжди. При духовній та фінансовій підтримці пастора та прихожан першої Євангелістської церкви християн баптистів м. Рівне, яку відвідує Лариса Петрівна, нею була організована, перш за все, закупівля усіх найнеобхідніших побутових речей, які можуть знадобитись пораненим військовим у лікарні, бо часто-густо їхній одяг, взуття були не дуже в гарному стані, якщо були, не кажучи вже про засоби гігієни. Особисто закуповує різні за розмірами комплекти одягу та білизни, разом із колегами, при поступленні усе це видається. Турбується про їхній раціон, організовує додаткове харчування, і як каже сама Лариса: «Не вважаю, що балую їх, але купую і готую для них те, що би їм хотілось, різні смаколики. Це найменше, що ми можемо зробити для них. І всім своїм кажу: «Для хлопців має бути найкраще, не інакше, чого б не стосувалось». Усе, що їм потрібно, абсолютно усе у них буде: їсти, пити, одяг, побутові дрібниці, допомогти відновити документи, втрачені телефонні картки, будь-що… Я кажу хлопцям –  ви там на передовій, а ми тут, ми з вами, вас ніхто не кине… Я їх люблю як синів, обіймаю їх, я живу ними, і вони до мене прихиляються. Вони хочуть спілкування… І так кожен день, з квітня це вже пішов другий рік». Особисто провідує кожного, і в будень, і у вихідні, вони спочатку навіть цьому дивуються, що не так, як інші, відвідали декілька разів і все. Це історія про інше.  Відвідує і тих, хто вже переведений до інших лікувальних закладів міста та області: міська лікарня №2, обласна лікарня, Клеванська районна лікарня, Клеванський госпіталь ветеранів війни. З рештою – постійно на зв’язку: з тими, хто повернувся на війну, проходить реабілітацію у інших містах України, за кордоном. «Ми з ними 25/8 і додому забираю, збираю пакунок необхідного в дорогу, купую квитка,  куди потрібно супроводжуємо… Ми з вами до останнього. Допоки не закінчиться ця підла війна “, – розповідає Лариса. Разом із старшими медсестрами відділень нашої лікарні, в яких перебувають військові, організовують вітання із святами та днями народження, кожного без виключення – із тортом, смаколиками та кульками. І усіляко намагаються створити для них атмосферу домашнього затишку.

Лариса Петрівна розповідає: «Багато людей запитують про фінанси. Дуже багато людей хочуть допомогти, з Америки, з Німеччини допомагають, друзі, старший пастор Андрій Даніїлович з нашої церкви підтримав одразу, сказав ми будемо тобі допомагати фінансово, і як тільки потрібно. І за усе до копійки у мене є звіт, всі чеки, повністю усе записано, так, як має бути».

Відчуваючи беззаперечне прийняття та любов, хлопці розповідають їй про свої бодай найменші досягнення в лікуванні чи те, що їх хвилює. І, звісно, енергія добра вона взаємна, вдячні їй за цю колосальну підтримку небайдужої уже близької людини. Сім’я Лариси повністю розділяє її погляди і в усьому допомагає, розділяє турботи. Окрім того, що це величезні душевні сили, це ще й значні фізичні навантаження, час… Звісно є і втома і вигорання… Але звідки береться стільки сили у цієї тендітної жінки? Загадка! Мабуть, це бумеранг взаємності: що даєш, те і отримуєш. І дивлячись на Ларису, у цьому можна переконатись, справляється вона з усім на відмінно, уваги вистачає і сім’ї, і побуту, і роботі! Кругообіг позитиву та добра в дії. Назвати це усе волонтерством? Це вже щось інше… значно глибше і особисте.

Здається, такого не існує, чого б мама Лариса не змогла. Але є поки дещо, тимчасово нездійсненне. Мама Лариса має мрію: по закінченню війни зібрати усіх-усіх своїх хлопців-воїнів,  обійняти кожного, зробити спільну велику світлину і разом гортати сторінки альбому, де фото з їхніми ранами, які були заліковані, їхніми днями народженнями, прогулянками, посмішками… разом сміятись і плакати, згадуючи все, але тільки від радості.