За матеріалами газети “Медичний вісник+”
Інна Мельничук: «НАМ НЕ ПРОСТО, АЛЕ МИ ТРИМАЄМОСЯ»
   У нашій області завершився регіональний конкурсний відбір претендентів на присудження відзнаки «Орден святого Пантелеймона» та “Медаль святого Пантелеймона”. Цьогоріч у номінації «Найкращий медичний працівник» перемогла старша медична сестра урологічного відділення КНП «Центральна міська лікарня» РМР Інна Мельничук, яка вже понад двадцять років працює у своєму «рідному» відділенні. Про інших переможців ми також плануємо розповісти на сторінках нашої газети.
В урологію Центральної міської лікарні Інна Мельничук прийшла молоденькою дівчиною. Саме тут вона проходила державну практику після закінчення у 1988 році Рівненського медичного училища. Дисциплінованість, професійність, уважність юної медсестри настільки сподобалися керівнику цього підрозділу, що її просто не відпустили після практики – залишили працювати у відділенні.
                                                                                                                                             – Із 1 серпня 1988 року і по даний час я працюю в урологічному відділенні міської лікарні, – підтверджує Інна Миколаївна. – За ці роки і саме відділення, і його колектив стали мені рідними. Можу сказати, що я пройшла всі етапи становлення у своїй професії. Починала роботу палатною медсестрою, потім була процедурною і уже з 2004 року – старша медична сестра урологічного відділення.
Відповідальність посади не завадила нашій героїні залишатися такою ж співчутливою та відкритою. Вона завжди робила і робить усе, аби її «дівчатам» було комфортно працювати, аби вони почувалися захищеними і знали, що їхню роботу цінують.
– Звичайно, посада старшої медсестри відділення передбачає високу відповідальність, перш за все тому, що це робота з людьми, – каже Інна Мельничук. – Кожен має свій характер, тому мені до кожного треба знайти свій підхід.
До епідемії у нашому відділенні працювало 10 представниць середнього медичного персоналу і вісім – молодшого медичного. Але з 21 квітня минулого року урологію перепрофілювали, і ми почали приймати пацієнтів із COVID-19. Відтоді медсестринський колектив суттєво збільшився. Зараз у нас працює багато медичних сестер, які прийшли на допомогу з інших відділень, зросла й кількість молодшого медперсоналу. Доглядати тяжких хворих допомагають сестрички з планової та ургентної хірургії, терапії № 2, кардіології та загальної неврології.
Найважчими періодами в роботі Інна Миколаївна вважає початок епідемії й теперішній час, так звану третю хвилю CОVID-19.
– Спочатку нам було дуже важко, бо ми з таким серйозним захворюванням стикнулися вперше, – пригадує вона. – Було все: і страх, і паніка, і безпорадність. Але потрібно було зберегти колектив, переконати дівчат у тому, що ми з усім впораємося. Тому на той час головним своїм завданням вважала зробити все, щоб ніхто не розрахувався, щоб всі медсестри і санітарочки залишилися на робочих місцях. У цьому дуже допомогли лікарі нашого відділення на чолі із завідувачем Миколою Леонтійовичем Данильцем. Їхню підтримку ми відчували в усьому. І в догляді за хворими, і в простих побутових речах. Наприклад, вже через кілька днів нашої важкої роботи у неділю сам завідувач зварив нам щавлевий борщ і плов із курагою. Дмитро Васильович Лабунець привозив пончики, які вдома пекла його дружина. Петро Васильович Грабовський також старався нас порадувати смаколиками, а Віктор Володимирович Москалець допоміг нам купити машинку для прання.
Але все ж таки саме на початку епідемії дівчатам було найважче. До нас поступало багато тяжких хворих. Летальність теж була високою. Додам, що наше відділення було прирівняне до реанімаційного, тому дуже оперативно, всього за кілька днів нам до кожного ліжка провели кисень. Тільки завдяки цьому ми змогли справитися із ситуацією і відчули значне полегшення, коли кількість смертельних випадків серед пацієнтів почала падати.
Спочатку в урології було дві реанімаційні палати, де надавали допомогу найтяжчим пацієнтам. Згодом їх стало чотири. Хворих там обслуговує молодший медичний персонал, а лікує – реанімаційна бригада відділення.
– У нас лежать найтяжчі хворі, яких привозять з усієї Рівненської області, – продовжує Інна Миколаївна. – Зараз їхня кількість стрімко зростає, і вільних місць, по суті, немає. Роботи вистачає усім. Дуже співчуваю нашим медсестрам, але розумію, що цей період просто треба пережити. Головне, маємо підтримку та розуміння серед близьких і рідних. Хоча на початку «ковідного наступу» були різні нюанси… Одну нашу сестричку рідні у першу добу після зміни навіть додому не пускали. Було й таке, що сусіди нас боялися, але зараз уже всі звикли.
Вирішальним у подоланні страху перед хворобою стало й те, що серед персоналу урологічного відділення ЦМЛ довгий час не було хворих на «ковід».
– Ми пропрацювали майже до листопада, і на той час захворіла тільки одна наша медична сестра. І то вона заразилася не в нашому відділенні, – пояснює співрозмовниця. – Нас рятувало чітке дотримання вимог безпеки. Дівчата швидко навчилися правильно одягати захисні костюми і правильно знімати їх, мали стовідсотковий індивідуальний захист. Тому довгий період інфікування серед медперсоналу не було. Але вже в листопаді й грудні дехто з медсестер перехворів. В основному всі переносили хворобу легко, тільки одна медична сестричка мала ускладнення і була на кисні. Потім ми її направили на реабілітацію у Моршин. На даний час вже все нормально. Головне, без втрат.
На завершення розмови я запитала в Інни Миколаївни:
– Якими рисами має бути наділена медична сестра, щоб досягти успіху у вашій професії? І тим паче, щоб вистояти у цей складний час?
– Має бути розумне поєднання твердого характеру і доброти, – посміхнулася вона. – Особливо важлива стійкість і внутрішнє переконання у правильності власних рішень у цей складний час. Нам треба вміти швидко орієнтуватися в ситуації, спокійно і впевнено робити свою справу, але при цьому не втрачати людяності, співчутливості й відчуття чужого болю. Не знаю, наскільки це можливо в ідеалі, але принаймні треба старатися.
Коли нас тільки спрямували надавати допомогу пацієнтам із «ковідом», всі переживали: «Чому наше відділення перепрофільовують першим?». Але це було правильно, бо в нас вже був певний досвід: у 2009 році, під час епідемії пташиного грипу, урологічне відділення працювало як інфекційне, і в 2013 році ми теж були перепрофільовані. Тобто ми частково вже були навчені. Тому й зараз змогли ефективно допомагати таким хворим. Працюємо, лікуємо, турбуємося… Так, нам не просто, важко і морально, і фізично, але ми тримаємося.
А наостанок я хочу ще раз подякувати моїй родині за розуміння і підтримку, в також усім своїм друзям у нашому відділенні і в лікарні за щоденну і невтомну допомогу. Спасибі вам усім!
Спілкувалася Неля ЗАБОЛОТНА