Я хворію,коли бачу приниження!

 

                   Зараз, коли «сміття з нашої хати» уже на вустах у всіх ЗМІ, мовчати несила і мені…

                   Кожен з нас окремо – це молекула, яка нічого не важить, але дивлюсь на свій колектив і пишаюсь, що я знаю цих людей і є маленьким колесиком цієї потужної Машини. Адже в цій невеликій кількості людей стільки сили, духовності і величезної енергії, що дивлячись на них розумієш – ось вона, та причина, завдяки якій цей світ ще тримається! Я була однією з перших, що закуповували засоби індивідуального захисту (ЗІЗ) для персоналу моєї лікарні.Перші сто костюмів ми чекали три тижні, такі черги на заводах, які їх шиють, а головний лікар, знаючи,що костюми треба чекати три тижні, все одно, кожен день дивився на мене і запитував: ,,Сьогодні ще не прийдуть костюми?” А ще, на початку карантину, він дозволив всьому персоналу пенсійного віку залишитися вдома, а на нашу пропозицію, що він також може керувати нами «онлайн», тільки розсміявся. Та, про себе, ми зраділи, що Капітан залишається… Ще болить, коли бачу, як кожен раз виправдовується перед журналістами ще один наш тендітний, але такий сильний капітан – завідувачка інфекційного відділення – Галина Володимирівна Максимчук. Це людина, яка живе в колективі, як в сім’ї, ділить з ними все (і душ, і респіратори). З самого початку карантину відділення ,,гепатитний центр” було звільнено для перебування там персоналу і, хто хоче, зараз там проживає у відремонтованих затишних боксах, в яких є душ і туалет. Так, у всіх наших відділеннях немає стільки одноразових ЗІЗ, як би нам хотілося для забезпечення наймаксимальнішого рівня нашої безпеки, але їх не вистачає у всіх лікарнях і решти країн, де оголошена пандемія коронавірусу. За останній час тільки було роздано 20 тисяч масок для відділень. В інфекційному та реанімаційному відділеннях щоденно поповнюються запаси індивідуального захисту. Історія в інфекційному відділенні полягає не в тому, що хтось ховає маски (ми показали весь наш запас ЗМІ), а в тому, що свій страх кожна людина переносить по-своєму. Знаєте, це як під час війни – коли одні кричали ,,вперед” і бігли на ворога, інші в істериці дезертирували.
                      Щодо журналістів…Колись одна моя подруга, працюючи в прокуратурі,сказала : ,,В моєму відділі одні цифри, всім нецікаві мої статті, от інша справа відділ, що пише про вбивства…”Так, навколо нашої структури витає запах смерті – це вас і притягує, шановні журналісти. Але я закликаю до співпраці і розуміння, адже після такого репортажу, заводів, що шиють засоби індивідуального захисту більше не стало. Прошу вас, не створюйте паніки, не влаштовуйте «полювання на відьм», невже керівництво лікарні зацікавлене у інфікуванні власного персоналу, приховуючи засоби індивідуального захисту? І ми таки у стані війни, хоч ворог невидимий, проте підступний.
Я не зловтішаюсь, останнім часом тільки прошу: ,,Пошли Господи Твою велику милість на народ наш і на нас, недостойних рабів твоїх!”
Лариса Рябушенко – головна медсестра КНП “Центральна міська лікарня” РМР.