Зінаїда Нестеренко: «НЕ МОЖЕШ ЗРОБИТИ ДОБРЕ – НЕ РОБИ ПОГАНО»
(За матеріалами газети “Медичний вісник+”)
Зустрічаючи свій ювілей, відомий у нашому місті лікар-невролог із понад 60-річним стажем Зінаїда Вікторівна Нестеренко може впевнено сказати: «Я всі сили віддавала улюбленій роботі». Працювати в Рівненську міську лікарню вона прийшла у 32 роки, одразу очоливши неврологічне відділення. Керівництво закладу в усьому підтримувало її, бо помітило неабиякий організаторський талант молодого фахівця. І не помилилося: відповідальність, яку взяла на себе ця тендітна, красива і дуже серйозна жінка, виявилася їй під силу – вона майже тридцять років успішно керувала дорученим їй підрозділом.
«МАМА ДЛЯ МЕНЕ СТАЛА ПРИКЛАДОМ»
Зінаїда Нестеренко (Шибуровська) народилася 2 жовтня 1939 року в одному із сіл Грицівського (тепер Шепетівського) району Хмельницької області і про складнощі роботи медика дізналася ще в ранньому дитинстві.
– Моя мама, Ганна Миколаївна, була акушеркою, – розповідає Зінаїда Вікторівна. – Приїхала у село одразу після закінчення Шепетівського медучилища і працювала тут до своєї смерті. А померла мама рано, у 29 років, через трагічний випадок, пов’язаний із хворобою. Та я завжди пам’ятатиму, як відповідально вона ставилася до своєї роботи. Не важливо, вночі чи вдень, за будь-якої погоди бігла приймати пологи. Йшла пішки по багато кілометрів, адже була єдиною акушеркою на всі навколишні села. У неї навіть думки такої ніколи не було: «Хочу або не хочу». Треба – і все. Люди її дуже любили та шанували. Тому коли я сама вирішила стати лікарем, а потім орієнтувала своїх синів на цю роботу, то завжди згадувала маму – її відданість своїй професії.
Після смерті мами Зіна із сестрою і татом переїхали до Шепетівки. Там дівчаток виховувала друга батькова дружина, яка в усьому замінила їм матір. Вони й зараз згадують її зі словами глибокої вдячності та поваги. Допомагали й бабуся з дідусем, які особливо підтримали сестер після смерті батька.
– Коли в 1959 році я вступила до медінституту, то батько, фронтовик, який дійшов до Берліна, сказав, що зробить усе, аби ми з сестрою отримали вищу освіту. Він дотримав свого слова, я стала лікарем, сестра закінчила Львівський лісотехнічний інститут, зараз живе на Закарпатті. І навіть коли тато помер у віці 46 років, ми ніколи не почувалися нещасними, покинутими, адже завжди були оточені теплотою і турботою рідних, – пригадує лікар. – Приклад міцної, надійної родини я винесла з дитинства, тому й свою сім’ю будувала за такими ж принципами.
ЛІКАРІВ У СЕЛІ ПОВАЖАЛИ
Але повернемося трохи назад. Після закінчення середньої школи Зінаїда вступила на лікувальний факультет Івано-Франківського (на той час Станіславського) медінституту, який закінчила у 1965 році. Під час навчання познайомилася із чоловіком – Леонтієм Нестеренком, вони одружилися, на шостому курсі у них народився старший син Олександр.
Молода пара була найгарнішою на курсі. Навчалися завзято і вперто – роки, проведені у вузі, завжди пригадували з особливою теплотою. Після закінчення інституту приїхали за призначенням на роботу до районної лікарні № 3, яка знаходилася в селі Острожець Млинівського району, – там мешкала мама Леонтія Миколайовича.
У лікарні їх зустріли з розкритими обіймами – кадрів не вистачало, і молодих лікарів чекали з нетерпінням. Зінаїду Вікторівну, яка мала спеціальність лікаря-невролога, майже одразу призначили завідувати місцевим неврологічним відділенням. Леонтій Миколайович обіймав посаду хірурга. Втім, за кілька років йому, як дуже перспективному і талановитому фахівцю, запропонували перейти у Рівненську обласну лікарню. Втім, дружина відтягувала переїзд до останнього.
Як не дивно, але будувати кар’єру в обласному центрі молода лікарка зовсім не прагла. Довгий час відмовлялася від різних (причому досить цікавих) посад і лишалася працювати в Острожці. Та сімейні обставини вимагали змін, і вона все-таки прийняла пропозицію очолити міську неврологію. На той час не всім це було до вподоби. Дехто з лікарів навіть скаржився: «Доручили дівчиську керувати неврологічною службою міста». А вона відважно взялася за справу і довела, що молодий лікар також може бути і досвідченим, і авторитетним.
– Я по-чесному відпрацювала в Острожці п’ять років, – каже вона. – Тільки у 1971-му переїхала до Рівного. Чесно зізнаюся – роботу міняти не хотіла. Прикипіла до колег, до пацієнтів. Та і як було не любити тих людей? Спрацьованих, але таких відкритих, щирих, простих. Як зараз пам’ятаю, сиджу увечері на прийомі, майже шоста вечора, але черга під дверима і мусиш усіх прийняти. Остання хвора заходить та ні з того ні з сього каже: «Ой, Зіно, яка ви мізерненька!». І яка б втомлена не була – посміхнешся. Свята простота.
Лікарів у селі дуже поважали, створювали всі умови для молодих спеціалістів – електрика була безкоштовною, нам одразу видали по 12 соток городу, а в кіно за місячним абонементом, вартість якого тоді була всього один рубль, можна було ходити хоч двічі на день. Втім, дуже часто у темному залі під час перегляду кінофільму звучало: «Доктор такий-то, на вихід». І ти біжиш. І ще один важливий момент: на той час свято дотримувалися трьох принципів охорони здоров’я: загальна доступність, безкоштовність і профілактичний напрямок.
Профілактика, крім лекцій та бесід, включала наступне: у лікарні селянам видавали зубні щітки, пасту, мило, по два рушники і приліжковий килимок. На той час людей так навчали елементів санітарії. У лікарняних їдальнях були мельхіорові ложки і виделки, щоправда, хворі їх потихеньку привласнювали, добре, що столові прибори тоді були дешевими. Та загалом мої пацієнти залишали про себе дуже хороше враження.
Пригадуючи роботу в Острожецькій районній лікарні, лікар не може оминути й власне входження у професію, яке насамперед полягало у безперервному навчанні.
ВІК ЖИВИ, ВІК УЧИСЬ
Головним своїм вчителем Зінаїда Нестеренко вважає відомого (нині покійного) рівненського невропатолога Шапіро.
– Мойсей Ізраїлевич на той час був обласним неврологом – знаючою, розумною людиною, – розповідає Зінаїда Вікторівна. – І дуже багато мені дав. Я часто їздила й на різноманітні курси до Києва, Москви, Ленінграда, Львова. Особливо запам’яталися двомісячні навчання, присвячені спадковим захворюванням. Найчастіше командирували до Києва – там я проходила і спеціалізацію, і курси вдосконалення. Щомісяця проводили заняття для лікарів-неврологів, тобто ми постійно навчалися. Крім того, я дуже багато самостійно працювала, найбільше уваги приділяла судинній патології.
У багажі Зінаїди Вікторівни багато наукових робіт, присвячених проблемам судинної неврології та патології периферійної нервової системи. Вона – автор великої кількості раціоналізаторських пропозицій і нововведень. Головне ж – вона понад шістдесят років щодня та щогодини повертає здоров’я, а іноді й рятує життя своїм пацієнтам.
Досягнення лікаря не залишилися непоміченими. У 1975 році Зінаїда Нестеренко отримала вищу категорію, у 1983 році – звання «Заслужений лікар України», а ще через кілька років – «Ветеран праці». Фахівець із величезним досвідом нагороджена й почесним знаком «Наставник молоді», бо постійно передає власні знання молодим колегам. Через її відділення свого часу пройшли всі рівненські лікарі-неврологи, і кожен із них теплим словом згадує свого першого наставника – Зінаїду Вікторівну Нестеренко.
– Зінаїда Вікторівна – дуже хороший фахівець, спеціаліст високого рівня, – каже один із її колишніх учнів, заступник головного лікаря Рівненського обласного центру громадського здоров’я Ярослав Маслій. – Я потрапив на роботу у відділення, яке вона очолювала, одразу після закінчення інтернатури. Зінаїда Вікторівна усього мене навчала, направляла, розповідала. Коли траплялися складні випадки, з нею завжди можна було порадитися. Як людина, як лікар, як спеціаліст вона відіграла дуже велику роль у моєму житті. Завдяки їй, як наставнику, вже через рік мене призначили завідувати поліклінічним відділенням неврології. Зінаїда Вікторівна передусім навчала практичної неврології, тому в подальшому я також часто радився з нею. Між нами завжди було взаєморозуміння та велика повага з мого боку. Ми підтримуємо зв’язок до сьогодні, я дуже її поважаю і щиро вдячний за науку.
50 РОКІВ НА ОДНОМУ МІСЦІ
Зінаїда Нестеренко очолювала відділення неврології (а потім неврологічне відділення для хворих із порушенням кровообігу) центральної міської лікарні з 1971 по 1999 рік. Після того як передала керівництво Ігорю Йосиповичу Черняку, стала працювати лікарем-ординатором. Але й надалі ділилася набутим досвідом, допомагала колегам у тяжких випадках, навчала молодь. За десятиліття роботи колектив для неї став другою сім’єю, тим паче що поряд працює і дружина старшого сина, теж лікар-невролог – Леся Володимирівна Нестеренко, яка користується авторитетом і серед колег, і серед пацієнтів.
– Мені важко усвідомити, що настане день і я покину роботу, – каже вона, – але мабуть, настав той час. Звичайно, перебудуватися буде складно, та життя є життя. Хоча, чесно кажучи, поки що не знаю, чим буду займатися на пенсії. Я не звикла сидіти без роботи.
Пригадуючи минуле, лікар розповідає:
– Коли я тридцятирічною прийшла сюди на роботу, в нас лежав хворий, який навіть написав про мене вірш. Мені було дуже приємно, тому запам’ятала його на все життя: «Нестеренко Зинаида ходит как сама Фемида. Высока, стройна, красива и немного горделива. В очи смотрит с холодком, не ругается при том. Но зато, как говорят, оглядит с главы до пят».
А тепер у нашому відділенні всі тяжкі судинні хворі – нікому писати вірші лікарям. На жаль, останнім часом інсульт дуже «помолодшав», до нас привозять і 40-45 річних пацієнтів з тяжкими судинними порушеннями. На початку моєї роботи тяжких хворих було небагато, у відділенні було всього дві палати – чоловіча й жіноча. Поступово кількість пацієнтів зростала – зараз відділення судинної неврології розраховане на 60 ліжок, але серед пацієнтів мінімум 40 хворих з інсультами. Добре, що поряд з лікарями працюють реабілітологи.
Звичайно, наслідки судинних мозкових порушень серйозні, але якщо інсульт легкий, то наші пацієнти навіть повертаються до роботи. Втім, треба знати: чим раніше надано допомогу, тим більше шансів на одужання. Особливо швидко відновлення відбувається у молодому віці, це й не дивно – молодий, міцний організм творить чудеса. Але пам’ятаю, як до нас потрапив англієць, якому було далеко за 80. Його привезли у лікарню в запущеному стані, досить пізно. Незважаючи на це, ми його виходили і він самостійно поїхав додому, до Англії. При цьому методично зібрав всі коробочки з-під ліків, щоб показати, чим його лікували в Україні.
– Нема лікаря, який свідомо хоче зробити хворому погано, – переконана Зінаїда Нестеренко. – Якщо щось не виходить, то значить бракує знань або є сила хвороби, з якою лікар не може справитися. Завжди кажу: «Не можеш зробити добре – не роби погано». Але іноді як би не старався, а хвороба все одно вириває людину в тебе з рук. Це дуже важко. Багато років тому від тяжкої невиліковної і швидко прогресуючої хвороби помирала молода вчителька. Жінка приймала лікування, та воно вже не допомагало. Коли настав критичний момент, я просиділа над нею всю ніч, а коли її не стало, прийшла додому і проспала добу. Ця ситуація виявилася для мене дуже сильним стресом.
Є в роботі лікарів і трагічні події, і комічні моменти, але головне – мати співчуття до кожного пацієнта, – впевнена лікар. – Я завжди вимагала від свого колективу бути милосердними та мати співчуття до хворих. Це особливо важливо у нашому відділенні, де пацієнти часто безпомічні як малі діти. Тому в першу чергу маємо заспокоїти хворого і вислухати його. У нас не затримуються недбалі працівники, вони відсіюються одразу. Але більшість санітарочок і медсестер працюють на одному місці багато років. Та й увесь колектив у нас славний, дружний.
ДІТИ ТА ВНУКИ ОБРАЛИ МЕДИЦИНУ
Родина у Зінаїди Вікторівни також дуже дружна. На жаль, вже минув рік як пішов із життя засновник цієї лікарської династії – шанований в області хірург Леонтій Миколайович Нестеренко. Але поряд із пані Зінаїдою – діти, внуки і правнуки. Їхня турбота підтримує ювілярку, дарує оптимізм і віру в життя.
– Мені приємно, що не тільки діти, а й внучки пішли нашим шляхом, – говорить Зінаїда Вікторівна. – Нам завжди є про що поговорити, коли збираємось разом. Родина у нас велика, маю чотири внучки, одного внука і трьох правнучок. Анна працює офтальмологом в обласній лікарні, Олена за фахом гінеколог, Світлана ще гризе граніт науки – вона після закінчення медінституту навчається в аспірантурі, Оксана – на п’ятому курсі медвузу. Внуку Олександру лише 10 років, він у четвертому класі. А ще я маю три правнучки: Софійку, Марійку і Злату. Софії вже 14, Марусі – шість, а Златочці тільки три рочки. Усіх їх дуже люблю.
– Скільки пам’ятаю, мама все життя працювала, – розповідає старший син, обласний хірург Олександр Нестеренко. – І майже весь час на одному місці. Відділення неврології переводили в інші корпуси, воно розширялося, удосконалювалося. Але мама, незважаючи на постійну зайнятість, встигала і там тримати порядок, і нам, дітям, давати раду. Вона сильна людина і завжди вміло керувала нашим життям, – недаремно з нас все-таки щось вийшло.
І це правда. На роботі Зінаїда Вікторівна самовіддано допомагала хворим, а знімаючи білий халат, перетворювалася на звичайну жінку, для якої родинне вогнище – понад усе.
Основні риси її характеру – внутрішній спокій і витримка. Такі якості допомагають пережити складні перипетії, не втрачати основних орієнтирів, йти по життю достойно.
– Життя – складне, – каже Зінаїда Нестеренко. – Та народ наш мудрий. Недаремно кажуть: «Життя прожити – не поле перейти». Воно може таїти в собі й труднощі, і проблеми. Але коли входиш у воду, то теж спочатку розкидаєш ряску і лише після цього бачиш чисте плесо. Так само у житті – треба вміти відкинути неприємності і ввійти в чистий простір, який несе віру, любов і радість.
Неля ЗАБОЛОТНА