За матеріалами газети “Медичний вісник+”

Антоніна Солощук:

«У місті немає медзакладу, де б не працювали мої учні»

 

    Нещодавно колектив клініко-діагностичної лабораторії КНП “Центральна міська лікарня” РМР проводжав на пенсію лікаря-лаборанта Антоніну Дмитрівну Солощук, яка пропрацювала на одному робочому місці понад 48 років. А її загальний медичний стаж становить 53 роки. Цікаво те, що за освітою Антоніна Дмитрівна біолог, кілька років після закінчення університету викладала біологію у школі, але її бажання стати лікарем перемогло і вона все-таки здійснила свою заповітну мрію.
ВОЛИНСЬКЕ КОРІННЯ ЗМІШАЛОСЯ ІЗ ГАЛИЦЬКИМ
Антоніна Дмитрівна народилася в простій багатодітній селянській родині у селі Кисилин, що на Волині. Росла скромною, але дуже кмітливою та допитливою дівчинкою, для якої початок навчання у школі став незабутньою подією.
– Я була четвертою у сім’ї, а всього в нашій родині зростало шестеро дітей. Наша мама була місцева, а тато – галичанин з-під Борислава, майже земляк Івана Франка. Їхню родину примусово виселили, коли в 30-х роках Польща зайняла Галичину, адже у тій місцевості почали розробляти нафтові родовища. Тато в мене був добрим, дуже хорошим і як людина, і як сім’янин. А мама як мама – для нас вона була найкращою. Моє дитинство припало на воєнні та повоєнні часи і в пам’яті відклалися тільки дві світлі події. Перша, коли тато у вересні 1945 року повернувся з війни: інвалід, хворий, але живий (далеко не всі мої ровесники дочекалися такого щастя – жити в сім’ї, де був тато). А друга – 
1 вересня 1947 року, бо мене завели до першого класу. Ноги були вже взуті у парусинові туфельки, мене вдягнули у нове, щойно справлене платтячко… 
Антоніна дуже любила вчитися, хоча в ті часи це було нелегко. Спочатку вона закінчила початкову школу у своєму селі, потім була семирічка за п’ять кілометрів від дому. А закінчувати середню освіту довелося вже в районному центрі. 
– З 14 років я жила в гуртожитку при школі, а кожних вихідних у будь-яку погоду добиралася додому. Найчастіше ми з друзями йшли пішки, тільки іноді, дуже рідко, нас довозила додому колгоспна вантажівка. Зазвичай майже 20 кілометрів брели навпростець польовими дорогами. 
У неділю після обіду так само поверталися назад, обов’язково з торбинкою якихось харчів. Бо ж хоча при школі була їдальня, грошей у нас не було, а безкоштовно там годували тільки круглих сиріт і дітей, батьки яких загинули на фронті. 
Незважаючи ні на що, школу дівчина закінчила із золотою медаллю і вирішила здобувати вищу освіту у Львові.
ЗАВЖДИ ХОТІЛА БУТИ ЛІКАРЕМ
– Я дуже ризикнула, поїхавши поступати не до Луцька, як більшість моїх однокласників, а до Львова, – каже Антоніна Дмитрівна. – Мріяла стати студенткою Львівського медінституту. Та зорієнтувавшись на місці, зрозуміла, що шанси в мене надто малі, тому вирішила йти на біологічний факультет у Львівський університет імені Івана Франка. Мені не пощастило, саме того року скасували пільги для медалістів, довелося здавати п’ять екзаменів, але це вже були дрібниці. Головне, я стала студенткою. 
Всі п’ять років навчання в університеті можу порівняти з весною у моєму житті – нас навчали висококваліфіковані, прогресивно налаштовані викладачі, ми постійно відвідували музеї, виставки, концерти. Незважаючи на те, що я була дуже бідною студенткою, я могла це собі дозволити, адже завжди мала підвищену стипендію. 
А в 1963 році, закінчивши навчання і вже будучи заміжня, наша героїня разом із чоловіком поїхали працювати за призначенням. 
– Феофан Філімонович був моїм одногрупником, хоча й старший за мене на п’ять років, – посміхається Антоніна Дмитрівна. – Він, як і я, ріс у багатодітній простій родині, тому розумів мене як ніхто інший. Ми взагалі мали багато спільних інтересів, втім, я все ж таки більше схилялася до медичної мікробіології, а він до харчової, бо вже мав досвід роботи саме у харчовій промисловості. 
Після завершення навчання мені запропонували роботу вчителя біології у селищі міського типу Іваничі біля Нововолинська. Там відкрилася нова школа, де в основному навчалися діти шахтарів. Але працювала я там недовго, – незабаром завагітніла і пішла в декретну відпустку. А коли народила старшу доньку, ми вирішили переїхати на Рівненщину, ближче до батьків чоловіка – він родом із Забороля. Доки ми два роки жили в батьків чоловіка у селі мені довелося знову йти працювати до школи. Вчителювала у Житинській восьмирічці, викладала не тільки біологію і хімію, а й українську мову та географію, – мій колега-фронтовик часто хворів і я його постійно підміняла. Коли ж ми переїхали до Рівного, то все-таки вирішила шукати роботу до душі.
У шістдесяті роки із працевлаштуванням було набагато легше. Мені запропонували дві вакансії: у Рівному хіміка-лаборанта на м’ясокомбінаті і лаборанта районної лікарні в Дядьковичах. Зважаючи на те, що я просто марила медициною, медична лабораторна діагностика була для мене дуже бажаним напрямком, тому не роздумуючи обрала районну лікарню. 
НАВЧАЛАСЯ САМА І ВЧИЛА ІНШИХ
– Вибрала медицину і ніколи про це не пошкодувала, – посміхається моя співрозмовниця. – Мене одразу відправили на чотиримісячні курси спеціалізації до Києва, після яких отримала право працювати на посаді лікаря-лаборанта. Та й пізніше при кожній можливості я із задоволенням їхала на навчання. Дітей (а їх на той час у нас вже було двоє – старша донька Оксана і молодша Наталя) залишала у бабусь. 
У Дядьковичах Антоніна Солощук трудилася 4,5 року, але як тільки відкрилася Центральна міська лікарня, її запросили працювати у загальноклінічному відділенні лабораторії. Навчання проходила з різних розділів лабораторної діагностики.
– Наприклад, я була два місяці у Львові, працюючи на робочому місці в клініці при кафедрі гематології медінституту, – розповідає Антоніна Дмитрівна. – Потім був Афганістан, і до нас стали приїжджати військовослужбовці з малярією, про яку тут вже давно забули. Поїхала опановувати новий вид діагностики в Харків, у єдину в Україні клініку паразитарних захворювань. Крім малярії, з’явилась потреба діагностувати види гельмінтозів, які привозили з Африки, Азії, Сибіру. Потім відчула, що треба підучити лабораторну діагностику захворювань органів травлення, і мене відправили в Дніпропетровський інститут гастроентерології, через якийсь час поїхала туди вдруге. 
Весь час Антоніна Дмитрівна не тільки вчилася сама, а й навчала інших. Як тільки в 1971 році у Рівненському медичному училищі відкрили лабораторне відділення її, вже досвідченого лікаря-лаборанта, запросили викладати лабораторну діагностику студентам. Там вона працювала за сумісництвом цілих 32 роки, підготувавши цілу плеяду фахівців.
– У місті нема жодного медичного закладу, де б не працювали мої учні, – підтверджує вона. – Щоправда, зараз вже не можу їх так назвати, всі вони мої колеги. 
Я завжди буду вдячна своїм колегам, керівництву лікарні. За 48 років своєї роботи у цій лікарні не пам’ятаю жодного прикрого випадку в наших стосунках, навпаки, я весь час відчувала їхню підтримку і турботу. 
«БУВ У МОЄМУ ЖИТТІ І ЧОРНОБИЛЬ»
– Нещодавно показували фільм про Чорнобиль – я не могла його дивитися, – ділиться Антоніна Дмитрівна. – Одразу згадалося все, що бачила сама. Аварія на Чорнобильській АЕС сталася з п’ятниці на суботу, а в неділю (це був Великдень) після обіду мені зателефонувала завідувачка лабораторії і сказала, що треба їхати туди з бригадою, до якої увійшли терапевт, водій, радіометрист і три лаборанти, у тому числі я – лікар-лаборант. Цього ж дня об одинадцятій вечора ми були в Бородянці, а на ранок нас завезли у Тетерів, районний центр між Києвом і Чорнобилем, через який проходив один із напрямів евакуації населення Чорнобиля. Почалася евакуація, яку я пригадую як страшний сон. Лаборанти брали кров на аналіз в евакуйованих, в першу чергу у дітей, а мені треба було визначати кількість і відносне число лейкоцитів. Крім того, ми проводили аналіз крові в інженерів і техніків, яких привозили з атомної станції в урядовому санаторії «Лісова Поляна». Вони одразу йшли в душ, змивали із себе радіоактивний бруд, а потім – на огляд до лікаря. Терапевт відбирав, кому з працівників АЕС потрібно терміново робити аналіз крові. І вже ми допомогали лікарю у вирішенні — чи можна їм працювати далі на АЕС, чи відправляти їх в клініку Києва. 
Там були люди з такою дозою радіації, такими змінами в крові, яких вже ні в якому разі не можна було посилати назад. Тільки у середу ввечері приїхала підмога лаборантів з Житомира і Підмосковного військового округу. А в суботу нас уже замінила інша бригада із Рівного, і ми повернулися додому. 
Тоді ми не звертали уваги на власне здоров’я, підозрюю, що ніхто офіційно навіть не фіксував нашої присутності там, тому в результаті нікому з нас не присвоїли статус чорнобильця. Згодом терапевт і водій нашої бригади все-таки отримали ці посвідчення через суд, а ми, жінки, цього навіть не добивалися. У результаті майже всі з нашої бригади отримали онкологію, більшості вже немає на цьому світі. Мені ще в 2007 році зробили операцію, через дев’ять років хвороба знову нагадала про себе – з’явилися метастази. З того часу не припиняю лікування, хоча коштує воно немало. Тому й довелося затриматися на роботі, я не спішила йти на пенсію, адже її просто не вистачило б на хіміотерапію та необхідні препарати. 
“НЕ ШКОДУЙТЕ, ЩО СТАРІЄТЕ”
П’ять років тому Антоніна Дмитрівна втратила чоловіка, втім, любов та цікавість до життя, незважаючи ні на що, у неї не зникли. 
– У роботі та щоденних клопотах минула більша частина мого життя, – ділиться вона. – Виросли діти, з’явилися внуки. Маю вже й правнучку Алінку, якій виповнилося два з половиною рочки. Але я ніколи не скаржуся на те, що молоді роки минули так швидко. Розумію, що кожен період життя по-своєму прекрасний. Десь прочитала гарну думку: «Не шкодуйте, що старієте. Багатьом у цьому відмовлено. Життя дається усім, а старість – обраним». Тому завжди дякую Господу, що дарував мені можливість бути серед обраних. 
Антоніна Дмитрівна живе у дружній, люблячій родині. Поряд із нею донька, зять та внук. 
– Мені з ними дуже добре, але іноді сумую за старшою дочкою Оксаною, яка мешкає у Мінську, – говорить вона. – Ми спілкуємося, в основному, через інтернет, але незабаром збираюся поїхати до них у гості. Дуже хочу побавити Алінку, яку теж бачила тільки на екрані комп’ютера. 
«Я – ПАТРІОТКА СВОЄЇ КРАЇНИ»
Антоніна Дмитрівна на пенсії тільки кілька тижнів і ще не встигла повністю перейти на новий графік життя. Та й відпочинок – це не про неї, адже завжди має список невідкладних і дуже приємних для себе справ. Любить землю і все, що росте на ній, тому із задоволенням працює на дачі. Загалом же коло її інтересів надзвичайно широке, та на першому місці – література. Вона постійний відвідувач бібліотеки, багато років поспіль передплачує «Літературну Україну», яку із задоволенням перечитує від першої до останньої сторінки. 
– За вихованням я націоналістка, патріотка своєї країни, – посміхається вона. – Тому мені близькі твори українських авторів. І це велика заслуга нашого тата. Ви б бачили як він радів, коли я вступила до університету Івана Франка. На першому курсі під час зимової сесії приїхав до мене в гості. Звичайний сільський чоловік у піджачку, чоботях, але як тільки зайшов до університету – одразу зняв шапку, як у храмі. Біологічний факультет знаходиться в старому корпусі університету, в якому навчався ще Іван Франко. Я тоді його скрізь обводила: показала зоологічний музей, бібліотеку, наші аудиторії.
Такою вона й залишилася: скромною, уважною, толерантною до чужої думки, але стійкою у власних переконаннях і вимогах щодо професійної компетентності. 
– Антоніна Дмитрівна – прекрасна людина, – кажуть її колеги та учні. – Чудовий фахівець, цікава співрозмовниця, яка вміє вислухати, порадити, навчити. Півстоліття вона пропрацювала на посаді лікаря-лаборанта, крім того, довгий час викладала в Рівненському медичному коледжі, формуючи нове покоління спеціалістів, частина з яких також працює у нашій лікарні. Антоніна Дмитрівна постійно вдосконалювала методи лабораторних досліджень, передавала свої знання та досвід, завжди мала незаперечний авторитет у колективі та високу репутацію у медичних колах як професіонал і чесна, добра, небайдужа до чужих проблем людина. Тому була і залишається наставником і взірцем для багатьох. Ми всі дуже любимо її і бажаємо довгих років життя, здоров’я, радості, енергії та наснаги. 
Неля ЗАБОЛОТНА